У мене з вікна, що на кухні, видно Ліс.

 Ліс прямо за парканом. Вікно - одразу над мийкою. І кожного разу, як я щось мию - дивлюсь на Ліс.
Ще рік-пів року тому між парканом і Лісом була грунтова дорога. Але вона зникла. Її забрав собі Ліс. Тепер він починається одразу за нашим парканом із маленьких і гнучких кущиків.

І я слухаю Ліс. Коли йде дощ, краплі шумлять і збігають по листочкам, співаючи мелодійну пісню. Коли зривається вітер - листя обурливо шумить, вимагаючи, щоб Ліс залишили у спокої. Коли світить сонце - Ліс стоїть у мрійливій задумі, ніби підставляючи своє тіло під яскраві промені.
Я дивлюсь на Ліс. Коли він стоїть і ніде не шелесне навіть листочок. Коли гілля гнеться ледь не додолу і відірвані листочки летять за вітром далеко-далеко. Коли з дерев тече вода і омиває все навколо.
Я розмовляю з Лісом. Зебільшого подумки. Дивлячись на нього з вікна, або сидячи на сходах тераси. Розповідаю свої жалі і печалі, мрії та надії, програючи подумки безліч діалогів, спілкуючись через нього із тими, кого уже нема.
У мене є Ліс. Він допомагає мені не зійти з глузду у цьому буремному і безнадійно втраченому світі. Коли уже хочеться підняти високо руку і крикнути у запалі почуттів: "Боже! Жгі" - я йду до Лісу і він мене рятує. Він могутній. Він спокійний. Він вічний.

А вас, хто рятує вас?