Моє маленьке

Не знаю, як ставляться/реагують батьки на дорослішання єдиної дитини (мені цього не довелося пережити), бо коли дітей двоє чи більше, усе відбувається саме собою. 

Коли з"являється друга дитина, то перша автоматично стає старошо, ну і дорослішою. І якось абсолютно нормально сприймається те, що вона уже сама дістає свої речі в шафі, сама може дістати щось із холодильника, випускається з садочка, йде до школи і т д. Бо вона старша, їй "по статусу положено" дорослішати. А друге - то маленьке.

Коли з"являється третє, то вже друга дитина автоматично теж стає старшою. Не настільки, як перша, але все ж. І другій тепер "по статусу" діставати все з верхніх поличок, випускатись з садочку і т д.
Ні, я не кажу, що до усіх цих змін ставишся спокійно - все одно серце щемить, що моє дитятко, яке ще нещодавно лежало поперек ліжка, уже таке доросле. Але є уже менше.
І от коли менше теж уже починає діставати все з верхніх поличок, має випускатись з садочка - це якось заганяє мене в ступор. Вона ж маленька, їй "по статусу НЕ положено"! Вона має бути маленька! Як це вже останній рік у садочку?! Як це їй через рік в школу??? Це не вкладається в голові і не піддається усвідомленню. Бо ж усі ролі поділені - двоє дорослих і маленька... А тут цю маленьку уже потрібно записувати до школи...
І ось оце відчуття когнітивного дисонансу гальмує усі нормальні рухи, які стосуються дорослішання уже найменшої... Треба йти записувати в школу - а може ще рано? Треба замовляти в садочку альбом - невже уже? І все все інше...
Відчуваю, що коли найменша приведе хлопця, і скаже щось типу: "Мама, тато - це Вася і ми одружуємось", - я просто втрачу свідомість. Бо вона ж іще маленька )))