Компліменти

 Знаєте,нас не вчили приймати компліменти; нас не вчили, як сприймати похвалу, ми не знаємо, як приймати вдячність... Ну от скажімо, мені кажуть, що у мене чудова зачіска, і я бачу, що людині дійсно подобається, а як відреагувати на комплімент - не знаю. Починаю соромитись і часто-густо кажу, щось типу "ой, та ладно, нічого там надзвичайного, таке собі"... Чи, приміром, чимось комусь допомогла, тобі дякують реально від душі, а ти починаєш знову соромитись: "та нема чого дякувати, та я нічого не зробила" т д і т п... Але ж, насправді, і зачіска чудова, від якої я сама в захваті, і подяку я заробила і можу собою пишатись, але сприйняти це від когось - важко.

Десь так само, напевно, виходить і з нашими дітьми. Ми намагаємось їх "не прийчати до рук", "не перехвалити", " неперелюбити"... І виростають тоді з них недолюблені і недохвалені дорослі. А це ж так легко, сказаи дитині, що ти нею пишаєшся, навіть тоді, коли твої очікування не зовсім виправдались. Але то ж були лише твої очікування... 

Я зрозуміла, що я таки пишаюсь моїми дітьми. Вони чудові, хай би там що... ЗНО здано не на 200 (через це ніхто татуювання в 16 років не робитиме ))), але дуже добре, університет обрано надзвичайно хороший. Моя дитина підробляє на тій роботі, яка їй подобається і може самостійно забезпечити оплату певних своїх забаганок. Вона вчиться планувати свій час і свої витрати, у неї є плани на майбутнє і впевненість у собі.

Інша хоч і не знає ще, чого вона хоче від життя, але знає, чим би вона із задоволенням займалась. Вона спокійно не лише себе захистить, але й сестричок. Чого варте лише "дам в оч" хлопчику, який ображав її старшу сестричку. Вона обережна і відлюдькувата, зате обожнює тварин і швидше сама буде голодна, ніж хтось із її "дітей" не доїсть.

Найменше ще маленьке, вередливе і смішне, але вона уже все дітить на всіх. Навіть пластилін, який старшим непотрібен. Вона з нетерпінням чекає, коли старші повернуться додому, де б вони не були. Вона відчуває себе частинкою їхнього світу і вони є важливою частиною її світу. Це настільки бомбезно, що я навіть передати не можу!

Кортше. Я пишаюсь своїми дітьми, бо вони просто неймовірні і вони МОЇ

Випускний!

Нарешті закінчилась ця, здавалося б, нескінченна епопея із закінченням школи. Здали ЗНО, відсвяткували випуск, отримали атестати. 

Було дуже цікаво і змістовно спостерігати за випускниками на святі. Вони уже вважають себе повністю дорослими. Вони вважають, що нарешті у них почнеться доросле життя, де вони будуть робити що схочуть, жити як схочуть і ні перед ким не звітувати. Але насправді вони ще не дорослі, але і не діти уже. Вони Маленькі Дорослі або Дорослі Діти, які сп'яніли від подиху свободи від школи, від уроків і від усвідомлення, що перед ними відкритий увесь світ.

І вони таки праві - перед ними зараз відкрито безліч можливостей, безліч доріг, якими можна йти у своє майбутнє. Увесь світ до їхніх ніг, потрібно лише правильно обрати шлях. Головне йти в перед і вірити у те, що все можливо, якщо не так, то інакше точно вдасться.

Але ці Дорослі Діти ще тішать своєю наївністю, що доросле життя - це так просто, легко і весело. Насправді, будь який вибір/рішення має свої наслідки і вплив на майбутнє. І сьогоднішнім ипускникам доведеться приймати відповідальність за свої рішення і за їхні наслідки, доведеться навчитись хоч мінімально прораховувати ризики своїх дій або бездіяльності. Доведеться планувати витрати і прибутки... У них ще стільки відкриттів дорослого життя, як приємних, так і не дуже...

Але у них ще все попереду, все, насправді, лише починається...

І хай цей початок буде радісним, п'янким і щасливим!

І все на світі треба пережити
і кожен фініш це по суті старт
і наперед не треба ворожити
і за минулим плакати не варт (с)
Ліна Костенко