Минуле нехай залишається в минулому

Кожного разу, коли ми приходимо до моєї мами на гостину, чомусь завжди переглядаємо старі альбоми. Ну. вони не так старі, як давні. Мені подобається дивитись, які дівчата були маленькими, яка я була дівчинкою, і дівчатам моїм подобається роздивлятись старі фотографії. А ось зовсім недавно, вирішила я перебрати коробку із своїми документами, які зберігались у мами. Там не так щоб документи, просто важливі для мене папери. Чому частина з них вважалась мені важливою - не уявляю.

Так от. Почала я переглядати усі ті папірці, перечитувати, бо ж потрібно знати, що залишити, а що викинути. і зрозуміла, що краще б я того не робила. Лежали вони там 5 років, а деякі й більше, то й ще б полежали.

Та коробка зберігала у собі не просто папірці, а моє минуле, яке прийняло форму листів як від мене так і до мене, записок, розписок і мого щоденника, який складався із купи різноманітних листків... Перечитуючи усі ці листи і записи, мені чомусь стало так боляче, так гірко і так захотілось плакати, ридма ридати, що один стос паперів, які теж є частиною того щоденника, я не змогла передивитись. Я їх не змогла навіть просто переглянути, щоб знати, можливо там, серед моїх записів, замаскувався якийсь важливий документ. Я не змогла, я цей стосик просто так і залишила у своїй коробці.

Ті листи вихлюпнули усе, що так довго в них чаїлось: і радість, і біль, і ніжність... Але мені було так боляче, що я не знала, куди себе подіти. А головне, я не розуміла - чому мені так паршиво?! Там же не було ні погроз, ні чітких лайок... Були звертання Кицюня ))) А боляче, ніби назвали паскудою )))) Чому?

Спочатку, я вирішила, що, можливо, то біль від того, що все ж таки щось хороше тоді було, але воно втрачене. Хоча, я не шкодую про те, що було. Ні про хороше, ні про не дуже. А, можливо, то біль за моєю молодістю? Бо що не кажи, а 25 і 35 - то таки істотна різниця. І ніжність там і там теж відрізняється...

Але то все не те, не тому мене шматувало і рвало зсередини. Я зрозуміла. Усі ті записи минулого, навіть і ніжні та не образливі, зберігали мій біль. Зберігали його так добре, що коли я прочитала - той біль просто заполонив мене, залив по самі вінця. Той нестерпний біль, від якого я ридала ночами, від якого плакали мої дівчата і я не знала, як їх розрадити. Той біль, від якого я питала маму, для чого вона мене народила.... Усе це разом відчулось, ніби і не пройшло стільки років, ніби і не відболіло і забулось.... 

Лише погляд на мою маленьку сплячу красуню, смішна байка від майже дорослих дівчат і почуття провини перед незаслужено ображеним чоловіком повернули мене до реальності. Дозволили скинути полуду того пережитого болю і зрозуміти, що то все було, але ніколи більше не повернеться. Воно було та й загуло. І все.

Проїхали і забули.

Записи я порвала і викинула. Я не хочу більше того відчувати і повертатись туди теж. Вони відслужили своє і мусять відійти у попіл і дим. Туди, куди і пішло минуле.

Ніколи не повертайтесь у минуле