Я щаслива. Напевно, про це не можна говорити вголос, про це бажано мовчати тихенько і насолоджуватись цим неймовірним відчуттям, яке так легко налякати... Було і боляче, і страшно, і радісно... Все було, поки народжувалось наше маленьке Щастячко.
Коли жінки/дівчата запитують у лікарів, та й у своїх подруг/знайомих мамочок, що таке пологи, і які відчуття, кожна розповідає історію, зовсім не схожу на інші. Але усі погоджуються в одному - увесь біль і неприємні відчуття, які супроводжують народження дитини, забуваються максимум на наступний день після пологів.
Першою у мене народилась Анастасія ))) Вона мала бути Іванкою, але коли народилась, то ну зовсім була не схожа на Іванку. Я, звичайно, трішки розчарувалась, але ім"я Настя, моїй першій донечці підходить якнайкраще.
Це було 6 жовтня 2003 року. Понеділок. Гарний осінній день. Тепло і сонячно. Поки я очікувала на черговий прийом свого лікаря, вирішила сходити на квітковий базар і купити собі гарних хризантем. Так і зробила. І ось, з величезним оберемком жовтих хризантем, я дізнаюсь, що те, що мені щось не дуже добре, - це почалися перейми!!! Так як "пробка" відійшла за два дні до цього, то потрібно йти додому, брати заздалегідь зібрану сумку для пологового, чекати регулярних перейм і вирушати на зустріч із своїм малятком.
Моєму здивуванню не було меж - а чому ж кажуть, що при переймах так боляче, що хочеться на стіну лізти?! Нічого, все ще було попереду... Далі перейми набирали силу. Я була сама в передпологовому відділенні - ніхто не захотів зі мною разом народжувати ))) Лікарі терпляче вислуховували усі мої скиглення і завивання, пояснювали, що ще не час, потрібно зачекати, що дитинка скоро уже народиться.... А я ходила по палаті, і стогнала... Потім лежала і між переймами просто вирубалась і бачила кольорові сни, потім знову приходила до тями і благала Бога, щоб цей біль швидше завершився. Потім була рвота і санітарка, яка щось бурмотіла собі під носа. Але мені було все одно. Далі відійшли води і почався найважливіший процес - потуги. До цих пір соромно перед акушеркою, яка хотіла допомогти і запропонувала потримати її за руку під час переймів... Я мало не зламала їй руку... Але все обійшлося.
І ось, об 23.30 народилось моє балакуче Щастя 52 см і 3050 гр ))) Коли мені поклали її на груди, я не могла відірвати погляду від цього маленького личка. Вона так приємно і солодко пахла, як найсолодші і найсмачніші солодощі. Так і хотілось її попробувати на смак )))
Не пройшло багато часу, як я повернулась до цього ж пологового, до тієї ж лікарки , щоб зустрітись із моєю такою довгожданою дівчинкою Іванкою.
Це було 20 січня 2006 року. Але за два тижні до цього, моя лікарка, не дозволила мені піти додому після огляду, бо Іванка вирішила народитись раніше ніж потрібно. Щось мене не вразив відпочинок на лікарняному ліжку, тому я з нетерпінням чекала, коли ж лікарка скаже, що уже можна народжувати. А на вулиці мела заметіль. Сніг кружляв і засипав усе навкруг.
І ось прийшов той день, коли мені дозволили народжувати свою чарівну Іванку. Як не дивно, але перейми були ледь відчутними. Я спокійно ходила і чекала, коли ж уже підуть потуги і я зможу народити. Води не відходили, тому лікар прийняла рішення допомогти нам з Іванкою.
Але як тільки відійшли води - одразу почались потуги. Я ледь встигла дійти з передпологового до пологової палати. Ще й розповідала якісь анекдоти по дорозі, дивлячись, як акушерка намагається зловити дитятко, якщо воно не дотерпить до пологового. Але Іванка дуже розважлива дівчинка, тому дала мені дійти в пологову палату, влаштуватись зручніше, і... родити її. Усе зайняло хвилин 40. Так народжувати можна хоч кожних 9 місяців. Легко і майже безболісно.
Іванка була 54 см і 3100 гр. Пахла вона не солодко, а по іншому. Я знаю, що то був за запах... Мені він не дуже подобається, хоч комусь він рідний. Але не буду на цьому зупинятись. Адже народилось моє друге Щастячко, яке лежало у мене на грудях і солодко сопіло. Коли мене везли в палату, то акушерка однією рукою тримала мою каталку, а на іншій несла мою донечку. І я дуже переживала, щоб хоч вона втримала мою маленьку лялічку. Коли нас завезли до палати, я попросила, щоб мені поклали мою дитину до мене у ліжко. І так ми разом солодко заснули.
Якщо раніше я ще сумнівалась у правильності свого вибору та свого вчинку, то зараз у мене немає ні краплиночки сумніву і я вдячна Богу за цю зустріч і за моє третє Щастя - Мар"янку.
25 вересня 2014 року я щаслива, що нарешті відкрито мій рідний пологовий і я сьогодні зустрінусь з своєю лікаркою, навіть не надала значення невеличкому дискомфорту. Але я уже дуже хотіла народити. Важко було з цією вагітністю і ми усі уже з нетерпінням чекали зустрічі з Мар"янкою.
Після огляду лікарка мене потішила, що я сьогодні можу і народити. Ну в крайньому випадку завтра. Порадила почекати ще пару годин, щоб посилились перейми і повертатись до пологового. Я з радістю погодилась )))
Звичайно, я сподівалась, що ці пологи пройдуть так само швидко і легко як і попередні, адже не перший раз. Але не тут то було... Коли нас провели у пологову палату, де ми мали чекати народження своєї донечки, я й не підозрювала, що мене чекає, і як перевернеться мій світ.
З самого початку у пологовому зі мною був наш майбутній татусь. Я просто не уявляю, що б я без нього робила. Я дуже хвилювалась, щоб він витримав, щоб не побачив нічого зайвого...
Але він просто молодець... Мені було боляче, страшно, погано.... Але він був зі мною і підтримував мене. Він не зважав на подряпини на руках, не зважав на мої, можливо, не зовсім пристойні стогони. Він просто був зі мною, дихав, тримав, поливав водичкою під час переймів, тримав за руку і казав, що я молодець і усе буде добре.
Коли почались потуги, я була достатньо при тямі, щоб попросити його вийти. Але я не помітила, коли він знову опинився біля мене і уже біля нашої Мар"янки. Коли моє маленьке дитятко поклали мені на груди - ці відчуття просто неможливо описати. Це було надзвичайне ЩАСТЯ! Сльози текли по обличчу і я не могла повірити, що це я народила ось це маленьке чудо...
А потім була втрата крові і операційна. І мій Санічка під дверима операційної... І до ранку біля нашого ліжка в пологовому залі... Я дійсно не уявляю, щоб я робила без нього... І не уявляю, як я народжувала раніше - сама, без підтримки, без ось цих схвильованих очей...
Санічка, я тебе люблю і вдячна за нашу Мар"янку! Ми дійсно разом її народили, про що я ні разу не жалкую )))
Народжувати важко, боляче і страшно. Або і не страшно і не дуже боляче. Це уже як "карта ляже". Але якщо у вас є людина, яка буде з вами у цей найважливіший момент вашого життя, людина, яка розділить з вами і біль і радість народження вашого малюка, - все пройде на багато легше.
Навіть народжуючи наодинці із мед персоналом, все одно нічого не бійтесь. Адже перший подих і перший крик, перший погляд ось цих малесеньких і самих рідних очей не замінить ніщо. Те відчуття безмірного і всепоглинаючого ЩАСТЯ, коли твоя малесенька лялічка уже у тебе на грудях, не порівняти ні з чим. Це почуття хочеться переживати знову, і знову, і знову...
Я відчула його уже тричі... Але, напевно, це як наркотик... Тепер Шалена мама ще й багатодітна на всю голову ))) І ні про що не жалкую )))
Немає коментарів:
Дописати коментар