Перші декілька днів, коли Мар"яна залишалась спати в садочку, я сиділа ці дві-три години як на голках. Все чекала, що вихователька мені подзвонить, бо Мар"яна або прокинулась і плаче, або не спить і плаче, або не хоче спати і плаче, або просто плаче і хоче до мами. Через ці переживання я і робити нічого толком не могла, бо все ж чекала, що зараз потрібно буде бігти в садочок. Та вихователька не дзвонила. Мар"яна не плакала і з задоволенням йшла спати з дітками. Тому, це ніби попустило.
Тепер я забираю дитину з садочка не в 12.30, а в 15.30 - 16.00. Тобто, проводжу з нею на три години менше часу (і байдуже, що 2 чи усі ці три години вона вдома все одно спала). Виходить, я менше з нею граюсь, менше розмовляю і читаю книжечки, менше приділяю їй своєї уваги. І саме за це "менше" я відчуваю провину. Чому?
З старшими Дівками такого не було. Хоча вони на багато швидше почали залишатись на сон і на цілий день. Але відчуття провини не було. А тут є. Можливо, це так впливає те, що Настю з Іванкою я народила в 20, а Мар"яну - в 30? Можливо, це з віком змінилось якесь сприйняття усього, змінились пріоритети?
Я розумію, що вдома моє найменше все одно б спало, що, по суті, я ж не гралась з нею в цей час. Ну може лежала поруч. Але кардинально менше часу на гру у нас не стало.
Та і цей час, коли Мар"яна в садочку, я намагаюсь використати по максимуму - і доробити замовлення, і їсти приготувати, і прибрати хоч трішки, і по справам об"їздити пів міста.
Сподіваюсь, це відчуття зникне, і я зможу знову нормально готувати вечеряти. Бо ж зараз після садочку я не можу нічого робити, окрім як гратись з Мар"яною. Але поки що є те, що є.
Хоча, все минає, і це мине )))
Немає коментарів:
Дописати коментар