Так важко змиритись із тим, що діти ростуть... Так ще й з кожним роком це відчувається все більше і більше. Вони вчаться відчувати себе дорослими, нести відповідальність за свої вчинки і рішення, починають усвідомлювати, навіщо їм вчитись, що їм подобається більше, що менше... Вони перейшли уже до старшої школи, у них різні вчителі і різні кабінети, вони самостійно замовляють собі обіди і батьки не приводять їх до школи ...
Сьогодні моїй дочці дзвонить хлопчик спитати домашнє завдання, а завтра уже буде дзвонити, щоб запросити на побачення... А ще через якийсь час - він запропонує їй одружитись. І вона піде... А як же я? Що ж робити мені? Настя сказала, що у мене залишиться Іванка ))) Але і вона не буде зі мною жити вічно.
Бувають моменти, коли я дуже хочу, щоб вони уже повиростали, щоб були повністю самостійними. Мені здається, що тоді я зможу присвятити більше часу собі, своєму особистому життю... Мені приємно спостерігати, не втручаючись, як мої дівчата вирішують якісь свої маленькі проблеми. Для них же вони здаються просто величезними і життєво важливими. Я хочу пишатись досягненнями своїх дітей, і неважливо, чи то буде щасливе сімейне життя, чи гарна кар"єра.
Але втрачу я набагато більше... Не буде шмарклів - "вона мене вдарила"; ніхто не прийде вночі, бо страшний сон приснився; не буде "ну мама ..."
З кожним днем все більше розумію, що діти - це продовження мене самої. Це мої радощі і біди, це мій спокій і мої "псіхи". Я просто не уявляю, що я буду робити, коли вони почнуть жити самостійним життям... Мене не стане.... І це при тому, що я не розчиняюсь у дітях! У мене є власне, особисте життя. У мене є кохана людина, у мене є улюблена справа, є плани і мрії, не пов"язані з дітьми...
Певним чином я заздрю багатодітним матерям - у них є набагато більше часу побути із маленькими дітьми...
Я не хочу, щоб мої діти дорослішали і покидали мене. Я розумію, що нікуди вони від мене не дінуться, навіть коли будуть жити окремо - вони все одно залишаться моїми дітьми... Але я жахливо боюсь того моменту, коли вони стануть дорослими...
Сьогодні моїй дочці дзвонить хлопчик спитати домашнє завдання, а завтра уже буде дзвонити, щоб запросити на побачення... А ще через якийсь час - він запропонує їй одружитись. І вона піде... А як же я? Що ж робити мені? Настя сказала, що у мене залишиться Іванка ))) Але і вона не буде зі мною жити вічно.
Бувають моменти, коли я дуже хочу, щоб вони уже повиростали, щоб були повністю самостійними. Мені здається, що тоді я зможу присвятити більше часу собі, своєму особистому життю... Мені приємно спостерігати, не втручаючись, як мої дівчата вирішують якісь свої маленькі проблеми. Для них же вони здаються просто величезними і життєво важливими. Я хочу пишатись досягненнями своїх дітей, і неважливо, чи то буде щасливе сімейне життя, чи гарна кар"єра.
Але втрачу я набагато більше... Не буде шмарклів - "вона мене вдарила"; ніхто не прийде вночі, бо страшний сон приснився; не буде "ну мама ..."
З кожним днем все більше розумію, що діти - це продовження мене самої. Це мої радощі і біди, це мій спокій і мої "псіхи". Я просто не уявляю, що я буду робити, коли вони почнуть жити самостійним життям... Мене не стане.... І це при тому, що я не розчиняюсь у дітях! У мене є власне, особисте життя. У мене є кохана людина, у мене є улюблена справа, є плани і мрії, не пов"язані з дітьми...
Певним чином я заздрю багатодітним матерям - у них є набагато більше часу побути із маленькими дітьми...
Я не хочу, щоб мої діти дорослішали і покидали мене. Я розумію, що нікуди вони від мене не дінуться, навіть коли будуть жити окремо - вони все одно залишаться моїми дітьми... Але я жахливо боюсь того моменту, коли вони стануть дорослими...
Немає коментарів:
Дописати коментар