Є мами. які в декреті змогли "знайти себе" і перетворити це на прибутковий бізнес. або хоча б прибуткове хобі. Це взагалі ідеальний варіант - ти робиш те, що тобі приносить задоволення; що ти дійсно вмієш робити якісно; ти виходиш і спілкуєшся з людьми тоді, коли тобі комфортно (це для мене дуже важливо) і це все ще й приносить тобі прибуток, або хоча б не приносить збитків.
У мене так, на жаль, не вийшло.
Завдяки нашому татові, в декреті я таки змогла знайти себе. Я зрозуміла, що я малюю. Це приносить мені не просто задоволення, а справжній, невичерпний кайф. Я можу полинути у свою картину з головою, і не бачити/не чути нічого навколо. Я можу ходити цілий день біля холста, і вишукувати, що ж там мене бентежить, а тоді все різко покинути і піти зробити декілька тих мазків, які вишукувала довгий час. Мені приємно обирати пензлики, фарби, холсти та інше приладдя для малювання.
Так, я малюю довго. Але намагаюсь робити це якісно і передати на своїх картинах усі ті емоції, які мене спонукали саме до цього сюжету. Я розумію, що соняшники та ромашки швидше б знайшли свого покупця, але мене просто "пре" від образу мами з малюком, від малюка у животику, від дітей на галявині, від розніженої дівчини біля річки тощо... А ці сюжети мають знайти свого специфічного шанувальника... А це час, який все ж таки - гроші.
Ще - я читаю. Я дуже багато читаю різної літератури. Я постійно читаю, коли є вільна хвилинка і я не малюю з якихось причин. Про своє захоплення літературою я уже писала ось тут - Хочу працювати у книгарні. Але писати постійні рецензії/відгуки мені важко. Я не можу з себе вичавити відгук на книжку, яка не сподобалась, або виявилась нікчемною. Хоча, одного разу книга мені настільки НЕ сподобалась, що я не могла стримати своїх емоцій, що я на ЦЕ витратила доволі багато грошей і ще більше часу - Маг. Тому, читати я читаю, але майже все прочитане осідає у моїй голові.
Так я зрозуміла. що моє хоббі поки що не приносить прибутку, а лише збитки, і мені потрібно виходити на якусь "людську" роботу.
Я знаю, що я вмію і що я можу. Я чітко розумію, чим я можу стати корисною компанії, до якої піду на роботу. Це все я можу донести потенційному роботодавцю, щоб ми могли оцінити чи підходимо ми один одному чи ні.
Але є одне але (с). Мені страшно. Хоч я і не довго пробула в декреті, усього близько двох років, але і до того я працювала декілька років у дуже маленькому (з 5 людей найбільше) колективчику і більше спілкувалась із зовнішнім світом через переписку, ну ще по телефону, ніж особисто.
За час мого декрету я "одомашнилась" та "помамилась". Мене найбільше почали турбувати дитячі проблеми, чи прибрано, чи наготовано, ніж проблеми зовнішнього світу. Ні, я не втратила повністю зв"язок із своєю спеціальністю, краєм ока я все ж відстежувала зміни, нововведення тощо. Звичайно, це здебільшого завдяки нашому татові, але і завдяки моїй власній цікавості - а що ж там без мене.
Мені подобалась моя остання робота. Я отримувала від неї справжнє задоволення, хоч і стресів було вдосталь. Але то було моє дітище - вибавлене і викохане, народжене в муках і з боротьбою від різних паразитів. То була частинка мого життя. Ну, але приходить час, коли діти мають іти своїм шляхом, хоч деколи він може зруйнувати їх вщент.
Тому, я маю знову знайти своє місце у професійному світі. Хоч це і страшно. Страшно, тому що я звикла до певного кола спілкування, а тут будуть нові люди (О, Боже!). Страшно, тому що я розумію, що за час, поки мене не було, з"явились нові, молодші і, можливо, компетентніші люди, які можуть мене чомусь навчити (О, Боже, Боже!!). Страшно, тому що "а як же я вийду з дому, а хто ж приготує, випере, і прибере!" (О, Боже, Боже, Боже!!!).
І я розумію тих мам, які дуже довго тягнуть з виходом на роботу з декрету. Тягнуть до останнього. Бо їм страшно. Просто страшно. Хоч ті страхи і відрізняються у кожної, але вони точно є. Навіть якщо вам про це не розкажуть. Бо це страшно.
Тому, треба зібратись із своїми силами, набратись мужності і вийти із своєї шкаралупки. Я впевнена, що зможу ще багато корисного зробити не лише для своєї сім"ї, але якщо це буде ще хоч з 10 людей - це уже буде добре.
Немає коментарів:
Дописати коментар