Про Лупана Васильовича

Було це дуже давно, коли ще у мене не було племінників, а в мого Братєльніка синів. Принесли якось вони з дівчиною (тоді ще) додому кошеня. На дворі була зима (чи пізня осінь), холодно дуже, а воно маленьке, худеньке, нещасне, ледь саме їсти навчилось, та ще й хворе якесь - постійно то срало, то ригало. Ще возили його з тиждень до лікаря на уколи. Але очі у нього були здоровезні. Здавалось, що крім них на тій маленькій мордасі нічого поміститись не може. От і назвали його Лупанчиком - Лупік ласкаво.


Десь через місяць-другий, коли кошеня одужало, зміцніло і на дворі потеплішало, вирішили відвести його до батьків дівчини у село. Я дуже хвилювалась, адже воно маленьке, хатнє, наївне, а там сільські коти з гострими нігтями та надірваними в боях вухами. І тєльнажка порвана на груді. Але батьки дівчини залишили це мале нещастя в хаті, аж поки він не підріс і не вирішив, що йому уже пора у "доросле" котяче життя.

Пройшло років з 5 чи навіть більше. Тепер про Лупіка ніхто і не згадує, бо зараз це здоровенна котяра -Лупан Васильович - гроза всіх котів на кутку і найперший жєніх на селі. Ось так.

То до чого це я? Напевно, як завжди - до дітей. Отак бігає по хаті мале, смішне і засцяне, проситься на ручки і до тебе в ліжко вночі, бо страшно, а потім БАЦ! І Лупан Васильович...