Невидима ниточка

Так важко відпускати дорослішаючих дітей. Це ніби розтискати потроху один за одним пальці, що стискають рідну руку... Ніби поступово, повільно, одну за одною різати тоненькі, ледь вловимі ниточки, що вас зв"язують.
А так хочеться цей мільйон ниточок зібрати в жмут і зав"язати в тугий вузол, щоб ніхто і ніколи не розірвав! Так хочеться назад шарпнути руку, яку уже майже відпустила і затиснути в міцний кулак... А ще забрати свое "сокровіще", зачинити в найдальшій кімнаті, замкнути на тисячі замків і самій сісти під дверима і гавкати на всіх скаженим гавкотом, розбрискуючи слину навсібіч, щоб ніхто і не подумав забрати того, хто належить тобі і тільки тобі...
Але замість цього, ти даєш якісь "розумні" (з твого боку) настанови, типу: довго не гуляйте, бо темно-небезпечно; поїжте нормально, а не мівіну, бо на ранок шлунок буде боліти; нікого стороннього додому не приводьте - нахороби вам лишні проблєми... І роблячи вигляд, що ти з усім змирилась і що все нормально - відпускаєш...
Бо, напевно, час прийшов хоч і повільно, але відпускати.. Бо це уже не твоє життя, не твої тривоги, радощі, перемоги і поразки... Це все уже не твоє.. І ти маєш з цим змиритись...