Як на мене, то підлітковий вік - найважчий. Ніби уже і не діти, які не розуміють, чому мама каже те чи інше, але і не дорослі, які несуть відповідальність не лише за тих, кого приручили. 7 -8 -9 клас - це, на мою думку, час, коли уже варто таки дуже серйозно задуматись, про своє майбутнє. Звичайно, діти - то такі діти, яке їм майбутнє? Тим більше те, до якого ще 10 років як мінімум? Їм деколи і тиждень - то вже захмарно далеке майбутнє. От тому тут і варто більше навіть батькам задуматись про майбутнє їхніх дітей.
Більшість підлітків не знають, чим би вони хотіли займатись в майбутньому, але всі точно знають, які предмети їм подобаються. що їм легко дається, а що ні. Навіть якщо вибір у вподобаннях доволі різноманітний (танці та математика, наприклад), то ще є час визначитись. Ось чому я наголошую не на 10 -11 класі, а саме на 7 -9.
Я не кажу, що батьки мають вирішувати за дітей, чим ті мають займатись і ким працювати - ні в якому разі. Але знати, що саме дається дитині, що їй подобається і що "саме йде в руки" - просто зобов"язані, щоб далі пропонувати і зацікавлювати.
Але є одне але (с). Більшість підлітків, як і частина дорослих, "падає на мороз". Їх пожирає лінь і вони не хочуть займатись навіть тим, що їм подобаються. Зізнаюсь, навіть у мене такі періоди бувають. Тут головне почати - а потім уже важко зупинитись (реально перевірено на собі). Деякі психологи кажуть, що дітям потрібен ось цей період нічогонеробляня та ліні, що вони самі його переростуть та повернуться до роботи, коли до цього прийде час. Але вони не кажуть, як зрозуміти, що цей період затягнувся і варто щось з ним робити. Скільки можна дати часу на ось ці "пошуки свого внутрішнього "Я"? - місяць? три? пів року? рік? 5 років? лінь вона ж затягує. І навіть не сперечайтесь.
Пів року на відпочинок, звикання до нової ролі і байдикування (школу до уваги я не беру, мова йде про позашкільну освіту) - на мою думку, цього досить. Адже варто розуміти, що час назад не повернути. Якщо ви погодитесь із дитиною, і будете чекати того моменту, коли вона сама скаже - ок, тепер я готовий/ва вчитись і робити щось, що дозволить мені бути не лише хорошою людиною, але й кваліфікованим спеціалістом, можете прочекати і 20 років. Або й не дочекатись взагалі. Але повернути час назад, і ось змінити - буде неможливо. Ви не можете домовитись - ок, ось ці 5 років живемо так, як ти вважаєш за потрібне, якщо нічого не вийде - повернемось назад і уже буде так, як я пропоную. Ні. Тут уже буде "умєрла, так умєрла" шансу щось виправити уже не буде.
Але як переконати підлітка, що час уже виходити із цього лінивого кокона, що не варто втрачати час на перегляд чужих фоток в інстаграмі чи читання дурних пабліків в вконтактіку?
Як довести, що не можна втрачати так бездумно час?
Власний приклад приводила, про варіанти майбутнього розказувала, домовлятись намагалась, пропонувала "пробний період", а потім обговорити всі "за" та "проти" і вирішити.... Ну і шо...
Я зрозуміла, що мої описи імовірного майбутнього застрягли на одному рівні, у них немає варіацій. Тобто, я використовую один і той самий сценарій при різних ситуаціях. Якось це не переконливо і аж самій смішно стало. Але я не можу знайти інших... Якось а=застрягло ось це в підсвідомості - або ти вчишся і зможеш жити так як схочеш, або підеш прибирати двори чи мити туалети (це я спрощую). На мене ця "заїжджена платівка" теж не спрацювала б.
Домовлятись про пробний період теж не вийшло...
Я не можу силою завести, але і пустити все напризволяще я теж не можу. Мені, взагалі то, не дуже важливо, яку саме професію обере моя дитина, головне, щоб вона їй подобалась, у неї до цієї роботи були здібності і те, що вона робить, приносило їй радість і в майбутньому могло забезпечити свободу у всьому. А чи буде це програміст, чи лікар, чи юрист, чи співачка, чи художник - байдуже (аби не древня професія)... Головне не втрачати час... Здається, саме пояснення ось цього, цих моїх переживань допомогло. Не знаю, на скільки і як на довго - але поки що ніби дійшли консенсусу.
Я дуже хвилююсь за своїх дітей, за їхнє майбутнє. Я не хочу, щоб вони втрачали свій шанс, як втратили свого часу я чи тато. І нехай це будуть мої особисті проблеми дитинства, але мої діти варті того, щоб мати усе, чого вони хочуть завдяки своїм вмінням, знанням та таланту раніше, ніж 35 чи 60. Я хочу, щоб вони були вільні у своєму виборі місця роботи, часу роботи, самої роботи, їжі, питва, розваг та місця проживання. Я хочу дати їм усе, щоб вони ні від кого не залежали, навіть від мене. Або особливо від мене. Я сама від себе залежати не хочу, але від себе не втечеш...
Але як пояснити це підліткам без взаємного виносу мозку періодично?
Немає коментарів:
Дописати коментар