Чому без маленьких дітей життя стане нестерпним?

Ось є у нас Мар"янка. Вона уже трішки доросла - їй цілих рік і 2 місяці. Вона сама ходить і має аж 7,5 зубів. Вона пісяє, де їй "припекло, не вміє сама їсти, не вміє говорити, вдягатись, її треба вколисувати і т д. Вона ще багато чого не вміє і не знає. Але я не уявляю собі життя без неї і світ без таких маленьких діточок.



Коли притискаєшся до її маленького тіла, то хочеться обійняти цю крихітку настільки сильно, щоб повністю розчинитись у ній. Вона така тепла, ніжна і приємна. Вона так солодко пахне (коли не обкакалась). Коли вона сміється, то хочеться гори звернути і сонце ввімкнути власноруч, тільки щоб вона сміялась. Коли вона показує пупчик, хочеться обійняти її і не випускати з рук.

Вона малесеньке диво, для якого усе нове і не пізнане. Для Мар"яни сніг - то якесь чудо, а Киця - то кусюча подружка. Кожного дня наша маленька донечка робить якісь відкриття, вона потрошку вчиться бути дорослою. Але вона така маленька і така мила.

І Настя з Іванкою такими були. А потім виросли ))) Тепер вони дуже розумні і дорослі, але все одно такі діти ))) Було б дуже смішно, якби мама хотіла поцілувати Настю в пупчик )) Але поцілувати Мар"яну в пупчик - це весело.

Діти ростуть, вони не одразу стають дорослими. І деколи дуже хочеться, щоб можна було знову і знову обійняти маленьку лялічку, взяти її на ручки і поколисати. Але вони дорослішають і йдуть з дому. І Настя з Іванкою колись підуть. І Мар"яна колись, але до цього ще дуууже довго, піде...

Хотілося написати, які маленькі діти чудові, які вони милі і які неймовірні, та чомусь не можу підібрати слова. Просто хочеться обійняти її і не відпускати... Нікого з них не відпускати...