Дивлячись на своїх дівчат, періодично згадую себе десь у їхньому віці і стає дуже смішно. Хоча, не завжди...
Дивлюсь, як моя майже 10 річна Настя спілкується дорослими (моїми однолітками, однолітками її мами) і бачу, як вона сповнюється гордості, вони питають її думку, вислуховуть її, радяться... Одразу згадую себе десь у 12 річному віці. Як мене аж "розпирало" від гордощів, що зі мною розмовляли як з "дорослою", питали моєї думки...
Але і зараз час від часу ловлю себе на думці, особливо коли спілкуюсь з давніми друзями, що ми все ще діти. Що деколи і поводимо себе і приймаємо зовсім дитячі рішення. Нам так само хочеться гуляти, залишити вирішення важливих рішень на когось іншого. В такі моменти здається, що і дітей нам дали, щоб ми спробували, як це важко і відповідально.
Потім оговтуєшся від цього дивного туману і розумієш, що мама не купить тобі нове плаття, бо тобі нівчому йти на дискотеку; що тато не нагримає за те, що пізно прийшла додому...
А так хочеться відкинути усі проблеми, знову повернутись додому, відчути себе під захистом. Хвилюватись лише про недописану курсову; про те, що хлопець подивився не на тебе, а на іншу; про те, що в гаманці цілих 10 грн і на них можна ходити на пиріжки ще цілий тиждень...
Хочеться знову прийти до мами та поплакати "в жилетку", знову повернутись додому...
Дай Боже, щоб через багато - багато років мої дівчата так само хотіли повертатись і ніколи не забували дороги додому, до мами...
А моїм батькам ще багато-багато років життя, щоб і я і мої онуки мали куди повернутись...
Дивлюсь, як моя майже 10 річна Настя спілкується дорослими (моїми однолітками, однолітками її мами) і бачу, як вона сповнюється гордості, вони питають її думку, вислуховуть її, радяться... Одразу згадую себе десь у 12 річному віці. Як мене аж "розпирало" від гордощів, що зі мною розмовляли як з "дорослою", питали моєї думки...
Але і зараз час від часу ловлю себе на думці, особливо коли спілкуюсь з давніми друзями, що ми все ще діти. Що деколи і поводимо себе і приймаємо зовсім дитячі рішення. Нам так само хочеться гуляти, залишити вирішення важливих рішень на когось іншого. В такі моменти здається, що і дітей нам дали, щоб ми спробували, як це важко і відповідально.
Потім оговтуєшся від цього дивного туману і розумієш, що мама не купить тобі нове плаття, бо тобі нівчому йти на дискотеку; що тато не нагримає за те, що пізно прийшла додому...
А так хочеться відкинути усі проблеми, знову повернутись додому, відчути себе під захистом. Хвилюватись лише про недописану курсову; про те, що хлопець подивився не на тебе, а на іншу; про те, що в гаманці цілих 10 грн і на них можна ходити на пиріжки ще цілий тиждень...
Хочеться знову прийти до мами та поплакати "в жилетку", знову повернутись додому...
Дай Боже, щоб через багато - багато років мої дівчата так само хотіли повертатись і ніколи не забували дороги додому, до мами...
А моїм батькам ще багато-багато років життя, щоб і я і мої онуки мали куди повернутись...
Немає коментарів:
Дописати коментар