Звичайно, можна 100 разів повторити, що "у мене все буде інакше, у мене все буде ідеально, це у інших не виходить", але життєвих реалій це не змінить. Це все одно, як вийти заміж за розлученого бабія-алкоголіка-агресивного, і заспокоювати себе, що "це та жінка була така-сяка, а зі мною він буде пухнастим кроликом, а не тим покидьком, яким є".
Діти втомлюють. Коли ти прокидаєшся зранку і сповзаєш обережно з ліжка, намагаючись не розбудити малявку, яка спала у тебе під боком, щоб підняти до школи "дорослих", думаєш лише про те, щоб очі відкрились. Бо із закритими очима не видно ні дітей, ні кухні, нічого...
На силу піднявши дітей з ліжок, готуєш сніданок, який вони будуть їсти, просиш швидше вдягатись і прислухаєшся, чи спить малявка.
А маленьке дитинчатко уже й собі прокинулось і обдристалось та терміново просить змінити їй штанці, нагодувати, взяти на руки... А старші починають нити, що то кофтинка не така, то вони спати хочуть, то вони сніданок їсти не будуть, то "мама, вона мене зачіпає"! А поки "дорослі вдягаються, маленьке перевдягається і великими очима на все дивиться. Тоді потрібно старших розчесати і позаплітати, бо волосся нижче попи - це вам не смішки. Поки цих чешеш - менше починає плакати. Настя забавляє, але Мар"янці не дуже весело. Потім знову - "вдягайтесь швидше, не зачіпай її, доїдай, не забудь окуляри, телефони, гроші, чи взяли змінне взуття"....
І так це вимотує... ніби кожного дня одне й те саме, час би уже звикнути, але воно швидше в"язне в зубах як стара карамель, яка уже набридла, а зчистити її неможливо.
Але потім Настя з Іванкою йдуть до школи, Мар"янка сухенька. тепленька і наїджена засинає і настає вдома мир і спокій... Мама може робити, що заманеться: хочеш-посуд помий, хочеш - закинь брудний одяг в пральну машинку, потім його дістань і розвішай, хочеш - готуй обід і щось підготуй на вечерю, а ще можеш поприбирати, перепрасувати одяг... і навіть поснідати!!!
Та потім дивишся на маленьку сплячу красуню, згадуєш, якими були Настя з Іванкою і стає легше... Бо діти, то такі дивні створіння... Спочатку вони в маминому животику утворились із двох непримітних рідин. Із цих рідин (соплів) створився твердий хребет, волоссячко, очки, ручки- ніжки.... Як таке можливо із рідини??? Потім вони народжуються і вони як чистий листок паперу, вони нічого не вміють, не знають, не розуміють... Невже у них жодної думки немає? Як це можна уявити, щоб не було жодної думки, жодного спогаду... Нічого... І цей чистий папір поступово наповнюється інормацією... Спочатку повільно і найнеобхідніше. Потім більше і швидше... А потім цей "заповнений папір" тобі каже - "мама, ти нічого не розумієш", фарбує губи і йде до школи....
І стає цікаво - що ми "вписуємо в той папірець"? Чи варті усі вранішні-денні-вечірні турботи ось того, що буде написано на "папірцеві"? Як прослідкувати, щоб там не було нічого зайвого і брудного? Невідомо... Але ніхто, крім нас, батьків, не відповідає за те, яким буде цей чистий папірець...
Завершила прання машинка. Потрібно йти виймати. А ще є робота, яку треба робити, є брудний посуд і багато інших хатніх і не хатніх справ, які нікуди не дінуться... Від ось цих дрібниць теж залежить, яким буде наш "Папірець"... І якщо ви не стираєте крихти з столу після їжі - марно вимагати цього від ваших дітей, якщо не миєте руки перед обідом - не вимагайте цього від них...
Не виховуйте дітей, все одно вони будуть схожі на вас. Виховуйте себе. (с)
А мамі треба деколи відпочивати...
Немає коментарів:
Дописати коментар