І не залишається більше сил, щоб думати про щось інше, мріяти чи сподіватись... Десь зникає крапля за краплею толерантність... Все частіше хочеться взяти до рук зброю і піти як не на Київ, то на схід... І сльози течуть, і серце рветься...
Байдуже, що сама лінія фронту знаходиться далеко по кілометрам, адже вона знаходиться в моїй Країні. Байдуже, що там немає мого брата чи мого чоловіка, адже це поки що... Зате там загинув друг, там батько подруги, там чоловік іншої подруги...
І діти задають питання, на які просто немає однозначної відповіді... І зовсім не хочеться, щоб діти знали, що таке війна... Але вони мають розуміти, що це і за що зараз воюють наші вояки... Вони розуміють, що для українців - Україна - то найкраща країна, так само, як і для інших народів їх країна. Вони уже розуміють, що свою волю і свободу потрібно захищати...
А хочеться прокинутись і почути лише гарні новини - відкрили новий завод/фабрику; винайшли новий вид палива; створили новий космічний корабель і т д і т д.... Але найбільше хочеться почути - ВІЙНА СКІНЧИЛАСЬ, більше жертв не буде...
А поки що, ми проводжаємо своїх друзів і знайомих на війну, когось із них ховаємо і вчимося із цим жити... Але вдається це погано...9 днів, 40 днів... І сльози течуть, і не можна спинити... І серце болить, і не знаєш як жити...
А на моїй землі іде війна,
Стріляють танки і ревуть гармати.
Сповита горем, в чорному вбранні,
Сльозами вмилась не одна вже мати.
Найкращі з кращих падають від куль,
Грудьми своїми землю прикривають.
Сумним набатом в селах і містах,
Звучать слова: « Герої не вмирають!»
Вони живуть навіки у серцях
І в пам’яті народу України.
І не дозволять нашим ворогам
Перетворить Вітчизну на руїни.
Ми вистоїм. Здолаємо катів,
Як маків – цвіт розквітне Україна!
На тих місцях, де йдуть тепер бої,
В земнім поклоні схилиться калина.
Світлана Чабан. 28 червня 2014 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар