Тяжко чи ні шаленій мамі?

Є у мами в друзях на фейсбучику ще одна мама, яка, на мій погляд, ще більш шалена, ніж я. У неї четверо діток, і зараз вони подорожують по Гонконгу. Уже лише за це їй треба поставити пам"ятник прижиттєво. Так от, вона дуже часто ділиться доволі цікавими думками, прочитавши які, потім "зависаєш" не на один день. От у неї четверо дітей, зараз вони у незнайомій країні, живуть у маленькій квартирі (а вдома, в Броварах у них приватний будинок), няньок немає, домогосподарок немає. І якогось разу, після чергової пообідньої прогулянки по черговому парку Гонконгу (пам"ятник їй!!!), уже вночі вона поділилась враженнями прожитого дня, і сказала, що зовсім не втомилась...

Звичайно, у коментарях одразу розпочалось шалене обговорення. Особливо висловлювали своє "фе" матусі з одним дитятком. І це примусило мене "зависнути". от я і "зависла". А чи втомлююсь я? Звичайно втомлююсь! Але як і від чого?

У кожної мами є свій ритм життя, який виробляється не за один день і не за одну ніч. В основному він має вигляд безперервної низки дій: прокинулись -приготувала поснідати-поснідали-прибрала-зібрала в школу/садочок/роботу-вмились/зібрались-пішли на прогулянку- прийшли-пообідали-поклала спати-прибрала після обіду-приготувала вечерю-зустріла зі школи/садочку- прокинулось найменше-погрались/погуляли- зустріли тата-повечеряли-прибрали-перевірили уроки- помили усіх-повкладали спати - все. Відключка.

Але коли це робиться кожен день у звичному ритмі, можна день розпланувати так, щоб встигати усе і не рвати на собі волосся. 

А коли дітей більше одного? Можна усе встигати? Можна.

Трішки "повиснувши" і поспостерігавши за нашим життям, я зробила висновок, що втомлююсь більше психологічно, ніж фізично. Настя з Іванкою граються, я займаюсь Мар"яною. Потім хтось із старших може погратись із найменшою, я підготую усе до обіду/вечері. Снідати можна не бігти, головне підготувати сніданок з вечора - зранку старші встануть і розігріють собі самі, поки ми з найменшоюю або спимо, або бавимось тихенько у ліжку. Гуляти також можемо йти із коляскою із старшими, або поки ми з найменшою гуляємо - старші можуть щось зробити вдома. Або навпаки -мама прибирають (наприклад), діти усі гуляють. І так далі...

Словом, коли дітей багато, вони придумують чим зайняти одне одного, вони не ходять за мамою і не канючать - ну пограйся зі мною, вони не чіпляються за спідницю, бо їм нудно і самотньо... Коли у мене була лише Настя - я не встигала деколи навіть розчесатись, не кажучи уже про прибирання чи приготування їжі. Зате коли їх стало уже двоє - я встигала усе. А зараз і мови немає.

Але коли настає вечір, хочеться лише одного - лягти, і щоб ніхто не зачіпав. Це не через надзвичайну фізичну втому. Поле ми не оремо і від неймовірної кількості свиней не вигортаємо. Це психологічна втома. Подивишся новини- і хочеться просто обійняти діток, затулити очі руками і плакати... Тисячі смертей, постійні збори волонтерам, постійні похорони та сварки між можновлядцями.... Коли не знаєш, що буде завтра і що чекає на дітей навіть не у майбутньому, а через місяць, хочеться і плакати і когось задушити одночасно.

Але довго так не протягнеш. Уже і так відчуваєш, як з"явилась та загрубіла "товстошкурість". Потрібно хоч якось відволікатись, адже така втома не зникає після сну...

Чекаємо сонечка і тепла, дивимось, як росте і розвивається наша Мар"янка, її невимовно солодка жопка і щічки, її життєдайний сміх, Іванчине "мама, я тебе люблю", після того. як мама ледь не посивіла, коли Іванка трубку 30хв не брала і загубилась між трьома соснами, Настіні цьомчики... Хочеться жити... Жити, будувати плани, радіти життю...

І святкувати найбільше свято Українців... Аби воно швидше прийшло...