Час іде, але ми його не відчуваємо фізично. Є лише думки та спогади, завдяки яким можна зрозуміти, що пройшов певний час. Коли ми були в школі - нам здавалось, що так буде вічно. Коли ми отримували свою першу зарплатню - нам не вірилось, що це наші, власно зароблені гроші, які можемо витратити на те, що забажаємо. Коли у нас народжувались діти - вони стали центром нашого життя... І увесь цей час поруч з нами були наші батьки, для яких ми і у 75 років будемо дітьми... А ви знаєте скільки вашим батькам сьогодні років?
Те, що наші діти ростуть і дорослішають, що якось непомітно виростаючи із пелюшок, вони починають ходити до школи, сприймається шокуюче, але в той же час природньо. Ми з ними кожного дня, ми спостерігаємо за їх дорослішанням, за тим, як водночас вони стають самостійними.
Але коли ми йдемо з батьківської домівки у власне життя, створюємо власну маленьку родину, для нас батьківський вік зупиняється у цей момент. Так, вони стають бабусями і дідусями, ми перестаємо називати їх "татом та мамою" а все частіше називаємо "дідусем та бабусею" ( у нашому варіанті "бабіською")). Ми помічаємо сивину у волоссі, ми відзначаємо кожен день народження, але не усвідомлюємо, що 50 - 55 - 60 - 65 - ... це не лише дати... Це дійсний вік наших батьків... І це не те саме, що 40 - 45... Це дійсно вік бабусі і дідуся....
Моєї бабусі не стало, коли їй було ... трішки більше 75 років... Моєму батькові зовсім скоро буде 60... Для мене його вік зупинився на 50 ... Усвідомлення того, що мої батьки уже дійсно дідусь з бабусею - стало для мене шокуючим.... Для мене вони завжди життєрадісні і дієві, із величезним списком планів на майбутнє, мрій...
Я не збираюсь робити у своїй свідомості "переворот" і перекваліфіковувати свої маму й тата у бабусю з дідусем. Я не хочу приймати усі наслідки, які несе це усвідомлення - пенсія, старість... Моя дитяча незріла психіка відмовляється це сприймати. Я просто почала бачити деякі речі, на які не звертала увагу, або вони просто ховались від мене. Ми почали більше думати про те, як полегшити досягнення певних планів нашим батькам. Щоб осінь свого життя вони провели насолоджуючись кожним днем, щоб могли пишатись як своїми дітьми так і своїми онуками.
Я дуже шкодую, що не можу зупинити невблаганний час і не дорослішати і не старішати. Шкодую про те, що не можу дати своїм батькам усе, що вони заслуговують тут і зараз... Хоча... вони і не погодились би, адже це змусило б і їх усвідомити свій вік, що не принесло б їм великого задоволення... Рух, плани - це дає змогу відчути себе молодими і не замислюватись над часом...
Я мама, але я в той же час і дочка... Яка так назавжди і залишиться, хоч уже і дорослою, але донечкою, за яку мама завжди буде хвилюватись, як я хвилююсь за своїх дівчат...
Цінуйте своїх батьків, ви найкраще, що у них є. Якщо не враховувати ваших дітей - їх онуків )))
Те, що наші діти ростуть і дорослішають, що якось непомітно виростаючи із пелюшок, вони починають ходити до школи, сприймається шокуюче, але в той же час природньо. Ми з ними кожного дня, ми спостерігаємо за їх дорослішанням, за тим, як водночас вони стають самостійними.
Але коли ми йдемо з батьківської домівки у власне життя, створюємо власну маленьку родину, для нас батьківський вік зупиняється у цей момент. Так, вони стають бабусями і дідусями, ми перестаємо називати їх "татом та мамою" а все частіше називаємо "дідусем та бабусею" ( у нашому варіанті "бабіською")). Ми помічаємо сивину у волоссі, ми відзначаємо кожен день народження, але не усвідомлюємо, що 50 - 55 - 60 - 65 - ... це не лише дати... Це дійсний вік наших батьків... І це не те саме, що 40 - 45... Це дійсно вік бабусі і дідуся....
Моєї бабусі не стало, коли їй було ... трішки більше 75 років... Моєму батькові зовсім скоро буде 60... Для мене його вік зупинився на 50 ... Усвідомлення того, що мої батьки уже дійсно дідусь з бабусею - стало для мене шокуючим.... Для мене вони завжди життєрадісні і дієві, із величезним списком планів на майбутнє, мрій...
Я не збираюсь робити у своїй свідомості "переворот" і перекваліфіковувати свої маму й тата у бабусю з дідусем. Я не хочу приймати усі наслідки, які несе це усвідомлення - пенсія, старість... Моя дитяча незріла психіка відмовляється це сприймати. Я просто почала бачити деякі речі, на які не звертала увагу, або вони просто ховались від мене. Ми почали більше думати про те, як полегшити досягнення певних планів нашим батькам. Щоб осінь свого життя вони провели насолоджуючись кожним днем, щоб могли пишатись як своїми дітьми так і своїми онуками.
Я дуже шкодую, що не можу зупинити невблаганний час і не дорослішати і не старішати. Шкодую про те, що не можу дати своїм батькам усе, що вони заслуговують тут і зараз... Хоча... вони і не погодились би, адже це змусило б і їх усвідомити свій вік, що не принесло б їм великого задоволення... Рух, плани - це дає змогу відчути себе молодими і не замислюватись над часом...
Я мама, але я в той же час і дочка... Яка так назавжди і залишиться, хоч уже і дорослою, але донечкою, за яку мама завжди буде хвилюватись, як я хвилююсь за своїх дівчат...
Цінуйте своїх батьків, ви найкраще, що у них є. Якщо не враховувати ваших дітей - їх онуків )))
Немає коментарів:
Дописати коментар