Не можу сказати, що ми якось дуже сильно бідували за мого дитинства. Але і не купались у розкошах. Це уже зараз я розумію, чого вартували і ті подарунки і, деколи, навіть шоколадка під подушку. Та тоді це сприймалось як само собою зрозуміле. Я добре пам"ятаю, як батько приносив зарплатню - тоді у нас, раз в місяць, був "пір на весь мір". Була і ковбаса, і масло, і оселедець, а батьки могли дозволити собі купити пива. Коли ми створювали свою "нову ячєйку общєства", ми не взяли із собою цю "традицію". Хоч в дитинстві це був момент свята, але зараз я розумію, що то був єдиний день, коли ми могли дозволити собі ПОЇСТИ таких смаколиків, як ковбаса та оселедець. То був день, коли на якийсь мізерний час можна було дозволити собі забути про те, що від місяця до місяця доводиться викручуватись "як сучка в сливках" та "лізти без мила в ср@ку", щоб якось прожити і діти були одягнуті, нагодовані, вигуляні та навчені. Щоб було не гірше, ніж у всіх.
За той час, що я маю сім"ю та дітей, були різні часи. Було таке, що потрібно було вибирати - або заплатити за лікування, або подарунки. Могли їсти самі макарони, бо не було чого до них взяти. Але діти завжди їли добре (ті самі макарони були з м"ясом, або хоча б із якісною сарделькою) і завжди мали подарунки. У них завжди було свято, бо того дитинства - як кіт наплакав, але від нього залежить усе наше подальше життя і дитинство наших онуків. Дитинство - це те, що ви потім згадуєте або з теплотою, або з ненавистю.
Так от, до чого я. Зараз ми переживаємо теж не найкращі часи. Чому - то зовсім інша пісня, але я вірю, що це не на довго. Але свята приходять не залежно від того, чи є у нас достатньо грошей на подарунки чи їх нема. Або є лише певна сума, якої вистачить або на подарунки, які замовляли діти, або на якийсь час на прожиття... До слова, наші діти не замовляють собі чогось зовсім захмарного: ніяких 7х айфонів і відпочинку на Канарах. Та якось і на це не дуже легко нашкребти...
Мій вибір. Я обираю подарунки. Так, я розумію, що треба буде якось жити далі, але мої діти згадають, як на Різдво отримали саме те, чого так чекали. Вони згадають з теплом і радістю ці Свята, вони пронесуть ці згадки через усе життя і будуть намагатись подарувати такі світлі моменти своїм дітям, будуть творити для них казку. Я не можу подарувати фломастери замість велосипеда, якого так чекає донька (це для прикладу). Я не можу руйнувати дитячі мрії, при тому що вони досить реальні, а не захмарні. Я знаю, чого мені це вартуватиме. Я все розумію, що, можливо, якось би цей раз пережили, але як правило, за одним іде ще раз, і ще раз, і ще... І все, дитинство скінчилось, а осад лишився зовсім не приємний.
Я народила своїх дітей не для того, щоб вони все розуміли, входили в моє становище і були мені всіляко винні за те, що я їх родила. Вони цього НЕ ПРОСИЛИ! Це було рішення дорослих, можливо не зовсім виважене, але все ж таки. Я їх родила - отже, поки вони повністю не стануть на ноги - я маю їм допомагати. Так само, як і мої батьки допомагають мені і моєму братові і коли можуть, і коли не можуть. Для мене незрозумілий варіант виховання, коли діти щось винні батькам, ще нічого у них не взявши... Лише за те, що їх народили... А хто цього хотів?
Гроші займають не головне місце у нашому житті, але дуже вагоме. І дуже хотілося б, щоб ми могли засинати і прокидатись без цих важких і нав"язливих думок про кількість грошей...
Усе буде добре, потрібно лише знайти правильний вихід, бо вхід приходить якось сам-собою...
Немає коментарів:
Дописати коментар